Дивовижна подорож на околицю Швеції в Україні

старошведское украина змиивка

Старошведське. На задньому плані Дніпро і церква з вежами та куполом. Фото: Торбйорн Іварссон

У 100 км від Чорного моря розташоване невеличке село Старошведське (нині частина села Зміївка Херсонської області), де з 1781 року живуть шведи. Не тільки живуть, а й дбайливо зберігають традиції, віру, мову, музику. Кілька років тому центр шведських досліджень народної музики та джазу Svenskt Visarkiv відвідав унікальне село, щоб ближче познайомитися з життям та історією шведів в Україні.

Публікуємо переклад статті Йонаса Нюберга, редактора Шведського союзу професійних музикантів у Стокгольмі, про долю та історію поселення.

Початок шляху

У старому шведському селі на березі Дніпра у 2012 році залишалися всього вісім жінок, для яких шведська була рідною мовою. Вони говорили на особливому діалекті, поширеному на естонському острові Хійумаа (Даго) в 1700-х роках. Ці жінки — останні носії національної культури, яка дивом зберігалася майже 240 років — з моменту, коли шведи вперше опинилися в Україні.

У 1781 році Катерина II депортувала шведів Хійумаа на південь України — після Північної війни між Швецією і Росією Естонія в 1721 році була включена до складу Російської імперії. На березі Дніпра, за сто кілометрів від Чорного моря, ці люди знайшли новий дім.

Близько 1000 жителів Хійумаа вирушили в похід восени 1781 року, взявши з собою деякі пожитки та головні багатства — шведську мову і лютеранську віру. Дорога проходила через Псков, Москву і Курськ і зайняла довгих дев’ять місяців. Коли поселенці прибули на місце, їх кількість скоротилася вдвічі. Потім була сувора українська зима, спроби облаштувати побут, хвороби. Ще через рік кількість поселенців скоротилася до 135.

Шведська кірха, нині також православна церква. Фото: Вікіпедія

Мова і традиції

Попри катастрофічну смертність, шведи будували будинки, обробляли землю, заводили сім’ї та зберігали традиції. Навколо Старошведського виросли три німецьких села, сусіди трохи далі були переважно росіянами чи українцями.

Лютеранська віра стала природним спільним знаменником для сільських жителів, тому спів релігійних хоралів займав важливе і природне місце в їх повсякденному житті. Зберегти свою віру шведи могли лише власними зусиллями — в селі довгий час не було священника.

старошведское украина змиивка

Село розташоване на березі Дніпра. Фото: Торбйорн Іварссон

Одночасно селянам було потрібно більше мов. Німецьку вони використовувалися в контактах з сусідніми селами. Російська була офіційною як в царські часи, так і в радянські. Українська в той час використовувалась для комунікацій з купцями та далекими сусідами. Ці чотири мови були освоєні більшістю жителів села.

Богослужіння в церкві проводилися національною шведською мовою або високою шведською, як її досі називають в селі. Їх діалект вважався архаїчним навіть під час виходу з Естонії. Тут варто сказати, що шведське населення проживало на острові Хійумаа з часів середньовіччя. Мова, яку вони принесли з собою в Україну, ймовірно, мала риси стародавньої шведської, ніж мова, якою говорили на материковій частині Швеції в 1700-х роках.

Життя в ізоляції

Протягом багатьох років жителі Старошведського значною мірою були ізольовані від Швеції. Ситуація змінилася тільки в 1880-х, коли в результаті збору коштів в селі побудували кірху з вежею і куполом. (З 1989 року церква використовується як для православних, так і для лютеранських служб.)

Після революції 1917 Старошведське, як і всю Україну, накрив голод. Жителями села було витрачено багато сил, щоб отримати дозвіл емігрувати до Швеції. Це вдалося лише в 1929: під захистом Червоного Хреста 885 жителів покинули Радянський Союз. У селі вирішили залишитися не всі.

старошведское украина змиивка

Заможними жителів Старошведського не назвеш. Фото: Йонас Нюберг

Депресія і безробіття

Новина про те, що шведи, нарешті, зможуть повернутися додому через 150 років життя в Україні, привернула велику увагу шведських ЗМІ. Про цих «екзотичних» людей вважало за потрібне написати кожне видання. Етнологи облизувалися і з нетерпінням чекали зустрічі зі шматочком незайманої культурної історії, незмінної з 1700-х років.

Однак для простих людей справи йшли не так райдужно. На той момент Швеція прибувала в економічній депресії. Країну охопила хвиля безробіття. Теплі відкриті обійми, які повинні були прийняти поселенців, на ділі виявилися прохолодними. Влада заснувала для новоприбулих табір в місті Йончепінг.

Багато повернулися в Україну

Що трапилося з усіма цими шведськими селянами? Що трапилося з їхніми прізвищами, котрі народилися на естонському острові? Що трапилося з усіма Utas, Annas, Hoas, Malmas і Knutas? Кілька сотень перетнули Атлантику в пошуках кращого життя. Дехто з них опинився в будинках для людей похилого віку на острові Готланд. Зовсім небагато кому вдалося влаштуватися у Швеції, але майже половина емігрантів в наступні роки повернулася в Україну.

Історія Катаріни Утас

Катаріна Утас. Фото: https://musikverket.se/

Однією з найяскравіших представниць «українських шведів» була співачка Катаріна Утас. Її репертуар складався з десятків дивом збережених унікальних народних хоралів. Катаріна народилася в 1854 році та прибула до Швеції у віці 75.

Коли вона була маленькою дівчинкою, мати та бабуся навчили її старим народним пісням, які виявилися справжнім скарбом. Її музична спадщина живе у Швеції досі. Сама Утас незабаром після прибуття емігрувала до Канади та померла через кілька років.

Вісім жінок зі Старошведського

старошведское украина змиивка

Зліва направо: Емма Утас, Ельза Козенко-Утас, Марія Мальмас і Лідія Утас. Фото: Торбйорн Іварссон

У 2012 році в Старошведському залишалося всього вісім дуже літніх місцевих мешканок, для яких шведська була рідною мовою. Всім їм на той момент було за вісімдесят.

Делегація Центру шведської народної музики Svenskt Visarkiv відвідала село влітку 2012. Їх основним завданням було дізнатися, що залишилося від шведських традицій, мови та музики в цьому куточку України. До поїздки приєдналися музиканти Лєна Віллемарк та естонська шведка Софія Джунс. У обох в репертуарі є твори Катаріни Утас.

Жінки розповідають свої історії

Приїхати в старе шведське село — все одно що потрапити в інший світ. Найстаріша сільська вулиця більш схожа на висохле річище річки — вона ніколи не бачила асфальту. У будинків уздовж дороги гарні різнокольорові ворота, але їх велич — лише ілюзія. За парканом і воротами ховається бідність.

Типові сільські ворота з деталями з кованого заліза і яскравими квітами. Фото: Торбйорн Іварссон

Ельза Козенко-Утас

Ельза Козенко-Утас зустрічає нас біля свого бірюзового будинку під виноградними лозами, що утворюють дах над входом. Вона розмовляє все тою ж архаїчною шведською мовою, але ми розуміємо майже все. Ельза народилася у Швеції в 1931. Вона приїхала в село, коли сім’я повернулася після невдалих спроб влаштуватися на історичній батьківщині.

Ельза розповідає про страшний голод тридцятих років. Про те, як всю сім’ю змусили виїхати до Німеччини під час Другої світової війни і як після не дозволили повернутися додому. Людей заслали в трудові табори Комі, на захід від Уралу, в райони вічної мерзлоти. Коли вони повернулися в село в 1947, багато будинків були зруйновані. Засуха і неврожай тривали кілька років.

Ельза говорить рівним голосом, її очі сяють. Через деякий час в будинок заходить сестра Емма. Вона дуже релігійна і допомагає старшій сестрі розповідати історії. Лєна Віллемарк виконує хорал на честь Катаріни Утас. На мить в маленькій кімнаті все завмирає. Через деякий час Ельза шукає у своєму піснярі слова, які співає Лєна, і уважно стежить за ними.

Ельза Козенко-Утас і Лєна Віллемарк читають тексти пісень. Фото: Йонас Нюберг

Лідія і Міліта

У сільському будинку для літніх людей ми зустрічаємося з Лідією, 1933 року народження, і Мілітою, 1926 року народження. Вони розповідають про війну, голод, депортацію на Урал. Коли сім’я Міліти повернулася у свій будинок після війни, він був заселений. У ньому жили росіяни, які відмовилися переїжджати.

Зрештою сім’ї довелося викупити власну хату. Вартість її була віднята із заробітної плати в колгоспі. Трохи пізніше ми знову зустрічаємося з Лідією, і вона співає пісні німецькою, шведською і російською мовами.

Марія Норберг

Ми відвідуємо Марію Норберг, зустрічаємося з її дочкою Марією і її двоюрідною сестрою Ганною. Обом жінкам за 40, вони вивчають шведську мову два рази в тиждень в сільській школі. Ми говоримо шведською, вони соромляться. Всі жінки співають в сільському хорі. Марія Норберг виконує кілька пісень німецькою. У неї, попри 81 рік, стійкий голос з глибоким і яскравим звучанням.

Оголошено фашистами

За чотири дні в селі делегація відвідала всіх, хто говорив старошведською. Дивно і боляче було усвідомлювати той факт, що їх мова зникне разом з ними, адже вона давно перебуває в тіні.

Крім того, важливу роль зіграв той факт, що після Другої світової війни було неможливо говорити шведською відкрито. Схожість з німецькою призвела до того, що людей могли ідентифікувати як фашистів.

Вважають себе шведами

Нащадки шведів в селі вважають себе шведами. Незалежно від того, чи є шведська їх рідною мовою чи ні. У них українське громадянство, вони розмовляють українською і російською. Літні люди знають німецьку.

Не менш дивним є і той факт, що предки цих людей, навіть далекі, ніколи не жили у Швеції, а прийшли на ці землі з естонського Хійумаа, що на момент депортації знаходився під російською окупацією.

У будинках людей ми зустрічаємо шведські журнали, шведські прапори та фотографії шведської королівської сім’ї. Сьогодні зв’язок зі Швецією в основному здійснюється за допомогою листів або коротких візитів до сімей, що зуміли укоренитися на історичній батьківщині після 1929.

Хорали повертаються додому

Софія Джунс грає на струнній арфі під час служби в німецькій церкві в сусідньому селі Шлангендорф. Фото: Торбйорн Іварссон

Перед від’їздом зі Старошведського делегації вдалося відвідати дві церковні служби. Одну — в німецькій церкві сусіднього села Шлангендорф, іншу — у шведській. У німецькій богослужіння проводилося українською, німецькою та шведською мовами. Хорали виконувалися спочатку німецькою, потім — російською.

Лєна Віллемарк і Софія Джунс співали народні хорали, які співали понад два століття тому. Їх, напевно, не чули тут понад вісімдесят років. Це захоплювало дух, і в тиші блищали сльози. Прекрасне і делікатне відчуття того, що рядки та мелодії, які мігрували з острова Хійумаа в 1700-х на рівнини Дніпра, повернулися знову.

Ця спадщина буде збережена для майбутніх поколінь. Так само як і тепло, гостинність та величезна життєва сила прекрасних людей, що живуть на стику часів і традицій.

Йонас Нюберг, редактор Шведського союзу професійних музикантів у Стокгольмі, музикант оркестру народної музики Södra Bergen Balalaikor

Поделиться: